Ми спостерігаємо дуже різну реакцію на те, що відбувається сьогодні в Україні – від природного для нас неприйняття агресії та підтримки України до виправдання дій Російської Федерації.
Навіть не хочемо говорити про тих, хто підтримує цю війну, яка вже призвела до руйнування наших міст та вбивства мирних громадян. Людьми їх назвати не можна.
Хочемо сказати про тих, хто начебто і проти війни, але з тих чи інших причин не хоче залишати свою "зону комфорту". Це і деякі міжнародні структури, і керівники закладів освіти і культури, і представники бізнесу та й просто люди, від яких ця страшна війна далеко. Причини такої поведінки різні. Хтось просто не хоче вникати в те, що відбувається в Україні та засмучувати себе. Хтось виправдовує свою поведінку "аполітичністю". Хтось вважає, що вчені та митці повинні творити і не втручатися у державні справи. І це страшно.
Адже війна – це не про політику. Війна – це завжди злочин, руйнування та вбивства мирних громадян. Немає і може існувати причин виправдання війни. Толерантність до війни не допустима. Вона розбещує тих, хто розпочинає війни, і закладає основу для виправдання насильства сильних над слабкими.
Не можна створювати витвори мистецтва або займатися наукою та виправдовувати насильство над особистістю. Не можна боротися зі змінами клімату або просувати порядок денний щодо досягнення цілей сталого розвитку, і при цьому толерантно ставитися до війни як такої. Не можна говорити про створення стійкої інфраструктури та спокійно ставитись до руйнування міст. Не можна створювати моделі “Люди насамперед” та заплющувати очі на вбивство мирного населення. Це несумісно.
Якщо ми не називатимемо все своїми іменами, якщо ми не почнемо все разом працювати над запобіганням війнам та покаранням їхніх ініціаторів, у нас не буде не тільки сталого розвитку, але й майбутнього.
